Ver una entrada al azar
-¿Tío Nurmat?- le dije sorprendido mientras abría la puerta. Él era mi vecino. Me preguntaba que hacía ahí tan temprano y además tan desabrigado.
-¡Claro que soy yo!-respondió-Te he estado llamando desde hace rato. Me estoy congelando, déjame entrar-
Tío Nurmat era un hombre viejo, debería tener unos setenta años. Era alto y delgado, además de ser tan calvo que no quedaba ningún rastro de cabello en su cabeza. Vivía y tenía el aspecto de un mendigo.
Su mujer había muerto hace muchos años, dejándolo solo con sus hijas. Ahora, a excepción de ellas dos que lo visitaban de vez en cuando, no tenía más parientes que velaran por él.
Durante su juventud y adultez fue actor, pero por alguna razón, nunca pudo interpretar un rol protagónico. Durante sus cuarenta años en los escenarios solo le habían dado papeles menores, pero su obsesión siempre fue interpretar algún protagónico de Shakespeare como el viejo Rey Lear. El único papel de importancia que alguna vez le dieron fue el de Babchinsky en la obra El Inspector.
A pesar de haber vivido todo eso, se le veía enérgico y saludable aún. Tampoco sufría de los achaques de la gente de su edad y en cuanto a actitud, se veía como alguien que no esperaba nada de la vida ni que tampoco se quejara de su destino.
-Ensayé bastante el día de ayer vecino-me dijo mientras entraba buscando la estufa para calentarse un poco-¡No va funcionar, no va a resultar! Me decía mientras pensaba ¿cómo voy a ensayar en la noche? Tengo que hacerlo en la mañana muy temprano pensando que así sería mejor. La otra noche intenté repetir el monologo de la última escena del Rey Lear cuatro veces. Fue en vano. Pero esta mañana la interpretación, de este humilde servidor, salió mucho mejor. Ya verás.
-¿Puedo sentarme en esta silla?-le dije que sí. Mientras lo hacía se frotaba las manos compulsivamente para calentarse.
Cuando al fin se sintió abrigado me habló -Estaba sentado, así como lo hago ahora frente a ti. No erguido más bien encorvado tal como lo hacía el rey Lear. Él era un hombre viejo, exhausto y sus manos siempre temblaban. Por eso no pudo abrazar los cuerpos de sus hijas cuando murieron-mientras me decía todo eso, sus ojos reflejaban el dolor ante tanta desgracia.
Se quedó absorto por unos momentos. Luego fijó la mirada al vacío, mientras sacaba un pedazo de papel arrugado de su bolsillo. Aparentemente, estaba asumiendo el papel del rey Lear y comenzó a recitar el doloroso monologo con tal pasión que al finalizar dejó caer el pedazo de papel.
-Tengo algunas cosas que afinar y trabajaré en ellas. La última escena es la más difícil- luego se levantó, caminó hacia mí y mirando alrededor me susurró tímido-Incluso hasta los mejores actores se les hace muy difícil la última escena, así que tengo hacerlo lo mejor posible ¿Podrías llevarme estos monólogos? Si mañana regreso al teatro no hay manera que los pueda leer en un pedazo de papel-mientras me decía eso se frotó la sien y tomó un profundo respiro.
-Tengo que resolver ese inconveniente así que mejor regreso a casa- recogió el papel que había dejado caer y raudamente salió de la casa no sin antes darme las gracias por verlo ensayar.
Después que me dejó salí a la calle. Me pasé todo el día trabajando en la biblioteca de la ciudad. Revisé varios libros y encontré mucha información para mi investigación sobre literatura latinoamericana. Regresé por la noche a casa y encontré otra vez al tío Nurmat en la puerta. Golpeaba impaciente la puerta yseguía con la misma ropa que tenía en la mañana.
-Ah, ¿No estabas en casa?- me dijo al verme.
-Fui a la biblioteca- le respondí señalando los libros que traía
-Fui al teatro hoy-dijo ignorando los libros-quise hablar con el director para ver la posibilidad de regresar al teatro. Lo esperé mucho tiempo afuera de su oficina, pero nunca salió a recibirme. Mañana lo volveré a intentar. Le diré que decidí volver a trabajar y que haré el papel del rey Lear-
Al día siguiente pasé por su casa. La ventana que daba a la calle estaba abierta de par en par y por ahí asomó el tío Nurmat- ¡mi querido vecino! -gritó mientras movía las manos efusivamente– me encontré con el director. Le hablé de mi propuesta, la cual escuchó atentamente y vio con buenos ojos un posible regreso. Sin embargo, me dijo que por el momento no tenía vacantes en el teatro pero que me tendría en cuenta apenas hubiera algo. Es más, me dijo que me llamaría tan pronto como se abriera una plaza.
Durante los siguientes tres días, no vi al tío Nurmat. Recién al cuarto día me encontré con él y lo vi bastante fastidiado-sin vergüenzas, sin vergüenzas-repetía incesantemente. Me afectó verlo así, por lo que lo invité a casa para que se calmara. Se sentó cerca a la estufa como siempre.
-Mis hijas estuvieron aquí-había una pizca de rabia en su voz mientras gesticulaba, ambas cosas no eran usuales en él
-Les dije que volvería al teatro y ¿sabes lo que me dijeron? Que estaba muy viejo para eso, que no era trabajo para mí y que nunca me tomarían en cuenta.
¡Pero si este es el momento perfecto para hacer ese papel! Estoy en la edad indicada. El rey Lear tenía la misma edad que yo-repentinamente se paró y comenzó a caminar de un lado al otro de la habitación con las manos a la espalda.
Repentinamente se paró frente a mí y mirándome me dijo -Tú lo viste, ¿no es cierto? Viste que pude interpretar el papel, que estaba metido en él. Escuchaste con tus propios oídos la expresividad de mi monologo. Ellas no han visto ni escuchado todo eso. Lo que ellas me dijeron me ha dolido en el alma.
No le presté mucha atención. Estaba distraído leyendo algunos apuntes sobre Mario Benedetti que usaría para mi trabajo de investigación. Pero no podía concentrarme teniendo al tío Nurmat tan nervioso. El agua, que estaba en el hervidor, sonó indicando que estaba lista. Decidí preparar un poco de té.
-El té eleva la presión-dijo el tío Nurmat. Se notaba que no estaba sediento así que dejo la taza que le ofrecí a un lado.
-Tío, de repente tus hijas te están diciendo la verdad-se lo dije sin ánimos de ofender mientras terminaba mi té. El me miró con cierta decepción y contestó-Ellas no saben nada-
Esta casa la había alquilado para vivir en la ciudad y estar cerca a mi trabajo en el Instituto. Este consumía bastante tiempo últimamente por lo que las visitas a mis padres, en mi pueblo natal, se pospusieron varias veces. Pero ahora estaba de vacaciones y había decidido visitarlos.
-Mañana me voy al pueblo-se lo dije cuando vi que el tío se había calmado un poco-Creo que estaré con mis padres dos o tres días quizás hasta una semana-
El simplemente asintió como dando su aprobación- Está bien. Hasta entonces, dudo que el director de teatro me llame o venga a verme-
Los días de enero se sentían más fríos que en la ciudad por lo que decidí no moverme hasta que mejorara el tiempo.El tiempo lo aproveché para continuar mi investigación sin interrupciones.Los días transcurrían bastantes lentos traduciendo a Benedetti del español al uzbeko.
Cuando finalmente sentí que había terminado el trabajo, decidí regresar a la ciudad. Para entonces ya habían pasado quince días en el pueblo.
Ese día una fuerte nevada se produjo en la zona. La nieve se había acumulado hasta las rodillas y los caminos estaban resbaladizos. Si caminar era peligroso más lo era el conducir. Todos los que lo hacían se movían tan lento que hasta en los taxis el velocímetro apenas si se movía.
Ya en la ciudad, y cerca a mi casa, vi una ambulancia en la puerta de tío Nurmat. El conductor estaba acurrucado al volante mientras esperaba. Un paramédico salía de la casa con sus instrumentos en la mano. Se sentó en las gradas de la puerta, se le notaba cansado.
Me bajé del taxi en el que venía e inmediatamente entré a la casa del tío. Allí estaba la hija mayor, Zarifa, que estaba llenando un tazón de agua. Me saludó y le pregunté por la salud del tío. Él estaba echado en la cama, mirando al cielo como perdido. Tenía una venda blanca en la cabeza.
-Ayer tomó demasiado y se resbaló. Se ha lastimado la cabeza y la espalda-me respondió Zarifa. Mientras la escuchaba me senté en una silla cercana a la cama y dejé mis cosas a un lado.
-El director todavía no me ha llamado -el tío reaccionó de inmediato al verme.
Hubo un momento de silencio después de lo que me dijo. Miré alrededor, la estufa estaba sin usar desde hace un buen tiempo. Había un armario inclinado con una docena de libros y la cama estaba bastante maltratada.Completaba la escena una vieja silla que andaba por ahí. También pude ver un viejo teléfono cerca a la ventana y junto a esta una botella de vino vacía. Había muchas sábanas apiladas y unas jeringas recién usadas. La habitación se sentía fría y abandonada.
Viendo la situación, me dediqué a traer algo de leña que había en el patio para calentar la estufa.
-Vecino, mira el teléfono porque no suena ¿no estará malogrado?– en su voz noté cierto grado de ansiedad.
-No, todo está bien con él -se lo dije revisando el teléfono más por él que por mí. Luego saqué unos fósforos de mi bolsillo y encendí la estufa.
-¡Qué bueno!, si el director llama se escuchará-se le veía aliviado con lo que dije.
Pronto la estufa estaba ya caliente y comenzó a sentirse una sensación de tibieza por la habitación. Zarifa, que había estado fumándose acercó para calentarse.
-Me he memorizado todos los monólogos y diálogos del rey Lear-nos dijo. Zarifa decidió marcharse al patio para no seguir escuchando.
Él quería mover la cabeza mientras hablaba, pero la herida no le dejaba. Solo podía mover los ojos.
-Sin embargo, no han llamadas del teatro. Todos estos días he esperado, pero no hay noticias-
Dijo todo esto en un último esfuerza antes de dormir. El paramédico le había puesto unos sedantes a la inyección para el dolor.
La calma no duró mucho tiempo. Zamira, la hija menor, llegó de un momento a otro y entró intempestivamente a la casa y luego a la habitación. Al ver las sábanas apiladas, las comenzó a ordenar una por una y cuando terminó se sentó en el borde de la cama.
-Debemos ir al hospital inmediatamente -dijo ella mientras veía que su padre se despertaba de un sobre salto. Él la miró sorprendido al igual que Zafira que entraba a la habitación con una taza de té
-No iré al hospital. Estoy esperando una llamada del teatro- las hijas hicieronunos gestos de desaprobación al escucharlo.
-Ellos no te llamarán -Zamira contestó -¿Y sabes por qué no lo harán? Porque no te necesitan. Hay una docena de actores que pueden interpretar ese bendito papel. Y todos ellos son uno más talentoso que el otro. El director no te dará el papel, se lo dará a cualquiera de ellos. Además, si no te dieron ese papel cuando trabajabas con ellos, ¿crees que lo harían ahora? –
-Mi hermana tiene razón-la voz de Zarifa se escuchó desde la puerta del dormitorio-Toda tu vida has soñado con tener el papel del rey Lear. Gran parte de tu vida y juventud la has desperdiciado en ese sueño. Pero nunca pasó, no estuvo ni estará en tu destino. Ahora estás viejo y ya no estás en edad como para cumplir un sueño.
El tío Nurmat suspiró profundamente- ustedes…ustedes dos…lárguense de aquí -les dijo mientras se agarraba al borde de la cama con todas sus fuerzas. Ellas acataron la orden en silencio.
Después de que se fueron, se volvió a acostar, pero mirando fijamente la puerta. Cuando volvió a hablar no pude distinguir si lo hacía para mí o para él.
-Toda mi vida me la he pasado de cuidando de mis dos hijas, nunca tuve tiempo para mis sueños. Todos mis colegas llegaban temprano al teatro bien vestidos y peinados, mientras que yo iba con ropa vieja y con una barba sin afeitar de semanas. No tenía el tiempo para cuidarme. Todo mi tiempo se iba entre cuidar a mis hijas y la enfermedad de mi esposa. Yo las bañaba, las alimentaba, las llevaba primero al jardín y luego a la escuela, hacia las tareas con ellas y si se enfermaban pues las llevaba al hospital y me quedaba con ellas todo el tiempo necesario. Por eso nunca pude trabajar en el teatro como lo había soñado. Tenía el talento, pero no pude explotarlo mientras cuidaba a mis hijas.
Cuando por fin me dieron algunos papeles para interpretar, por lo general, recibía muchas reprimendas del director de escena. No era solamente porque no interpretaba el papel a la perfección sino porque no podía memorizar bien los textos. Nunca pude trabajar en mí, como los otros. No leía libros y tampoco pude desarrollar mis diálogos. Las veinticuatro horas del día me las pasaba pensando en mis hijas.
Ante los ojos del director de escena yo era un actor inepto, incapaz de interpretar cualquier papel y totalmente irresponsable.Y fue así como me relegaron de a poco, con cada vez menos papeles por interpretar. En algún momento dejé de actuar por meses o sino me daban papeles muy ocasionales y sin importancia, incluso llegando a darme papeles menores en obras poco populares, en donde apenas si aparecía con dos o tres líneas. y entonces, de un momento a otro, dejaron de llamarme.
El tío Nurmat, guardó silencio mirando abatido al teléfono. Tenía los ojos llenos de lágrimas que comenzaron a caer por sus mejillas -mi vida nunca ha seguido un sueño -dijo cerrando los ojos para contener las lágrimas.
La madera en la estufa se había consumido completamente, por lo que el calor en la habitación había disminuido bastante. Fui por otro atado al jardín.
Mientras estaba tratando de prender nuevamente la estufa, la puerta de la casa se abrió repentinamente. Era el mismo paramédico que había visto en la mañana.
-Trataremos de llevar a tu padre al hospital -le dijo a Zamira, que había venido con él, casi como disculpándose -él no quiere ir por su propia voluntad-
-Un hombre se vuelve tan caprichoso cuando envejece -atinó a decir ella mientras se acercaba avergonzada a la cama de su padre.
Dos hombres, también paramédicos, levantaron cuidadosamente al tío Nurmat para luego ponerlo en una camilla. El nopuso resistencia, ni siquiera abrió los ojos.
La escena me incomodaba así que me alejé hacia la ventana. Cuando se fueron me quedé un rato solo en la habitación. Trozos de hojas en las que estaban escritos los monólogos del rey Lear estaban esparcidas por el alfeizar de la ventana, entre las botellas de vino, las jeringas y el teléfono.
-Voy a ventilar y ordenar un poco la habitación -viendo a Zarifa parada en el umbral de la puerta, decidí que lo mejor era ir al corredor para que hiciera sus cosas.
Me quedé ahí, apoyado contra la pared pensativo. Repentinamente el teléfono sonó. Después de un rato escuché logré escuchar la voz de Zarifa respondiendo la llamada
-¿Ya hospitalizaron a papá?. Porque estoy aireando la habitación-
Octubre, 2019
**
Эрталаб бехос уйғониб кетдим. Кимдир мени баланд овозда чақираётганди. Овоз кўчадан келарди.
−Нурмат амаки,- дедим дарвозани очгач, қаршимда кутилмаганда жудаям юпун кийиниб олган қўшнимни кўриб.
−Мен... мен,- деди у шоша-пиша.- Кўпдан бери чақираман. Совуқда қотиб қолдим. Ичкарига кирайлик.
Нурмат амаки етмиш ёшлардаги, жуда ориқ, бўйи паст, кексайган бўлишига қарамай сочларининг бир туки ҳам тўкилмаган киши бўлиб, уйида бир ўзи яшарди. Хотини анча йиллар бурун қазоси етиб уни ташлаб кетган, иккита қизи баъзи-баъзида кўргани келиб туришар ва шуларни ҳисобга олмаганда бошқа иссиқ-совуғидан хабар олиб турадиган бирорта қон-қариндоши йўқ эди.
У умри давомида фақат иккинчи даражали ҳамда эпизодик ролларни ижро этиб кексайган, Шекспир қаҳрамонларини саҳнада гавдалантириш орзуси ушалмай армонга айланган ўртамиёна, нафақадаги бир театр актёри эди. Театрдаги фаолияти давомида эсда қолган ягона сезиларли роли “Ревизор” спектаклидаги Бобчинский бўлган бу инсон табиатан самимий, кексаларга хос бўлган ўжарликдан четда қолган, юмшоқтабиат ва серғайрат кишилар тоифасидан бўлиб, шу ёшида уни хаётдан сўрайдиган ёки нолийдиган ҳеч нимаси қолмаганди. Аммо негадир Шекспирнинг “Қирол Лир” асаридаги кекса қиролнинг ролини қирқ йиллик актёрлик фаолияти давомида ўйнай олмаганидан хуноб бўлиб яшарди.
−Кеча роса репетиция қилдим, қўшни,- деди у совқотиб кетганидан мендан ҳам олдин хонага кириб тўғри печнинг олдига бориб исинаркан.- Бўлмади. Ўхшамади. Шунда ўзимга ўзим кечқурун ҳам репетиция қиладими, тонгда барвақт уйғониб репетиция қилиш лозим, дедим. Бу борада адашмабман. Шўрлик қиролнинг охирги саҳнадаги монологи бор-ку, ана ўшани кечқурун тўрт марта қайтаргандим. Ўхшамаганди. Тонгда бўлса қарорим иш бериб каминанинг ижроси кечқурундагига қараганда дурустроқ чиқди.
У шундай деб қоқсуяк қўлларини бир-бирига ишқаб қўйди.
−Стулга ўтирсам майлими?-давом этди танасига иссиқ югурди шекилли, печнинг олдидан узоқлашаркан.- Бир қаранг-да. Мана бундай ўтирдим. Тўғри эмас. Сал букчайиб. Қирол Лир шундай ўтиради. У кекса, кучдан қолган-да. Қўллари доим қалтираб туради. Шу туфайли қизининг жонсиз танасини ҳам махкам қучолмайди. Бундан ташқари унинг жонсизлигига ишонгиси келмай, кўзларини катта-катта қилиб очади.
У кўзларини айтганидек қилиб очди, орада камзулининг чўнтагидан йиртилиб кетиш арафасида турган қандайдир қоғозни чиқарди ва пировардида, қирол Лирнинг охирги саҳнадаги ҳолатига тушиб, қоғозга қарай-қарай бўғиқ овозда қайғули монологни ўқий бошлади.
−Айрим камчиликлар устида ишлашим керак,-деди монолог ниҳоялагач.- Асосан, шу охирги саҳна устида мени машаққатли меҳнат кутяпти. Ўзиям энг мураккаб саҳна шу-да.
У ўрнидан туриб ёнимга келди-да, дастлаб атрофга аланглаб чиқди.
−Ҳатто, буюк актёрлар ҳам шу охирги саҳнани аранг уддалашган,- деди сўнг қулоғимга яқин келиб.- Монологларга жиддий ёндошишим, уларни ёд олишим керак. Қачонгача қоғозга ёзиб уларни ёнимда олиб юраман? Эрта-индин театрга қайтсам, томошабинни олдига чиққанимда бунинг ҳечам иложи бўлмайди-ку.
У гапиришдан тўхтаб, энди кўрсаткич бармоғи билан чаккасини нуқишга тушди.
−Мен ҳозир уйга кириб шу муаммо устида ишламасам бўлмайди.
Наздида рўй бериши эҳтимоли юқори бўлган фавқулоддаги шу ҳодисаларни ўйлаб, у шоша-пиша ўрнидан турди ҳамда боя ўзи стул устида қолдирган қирол Лирнинг монологи битилган қоғозни олиб, менга репетициясини кузатганим учун миннатдорчилик билдирганча хонадан чиқиб кетди.
У чиқиб кетгач, мен ҳам кийиниб кўчага чиқдим. Кун бўйи шаҳар марказий кутубхонасида бўлдим. У ерда Лотин Америкаси адабиёти ҳақида ёзаётган илмий ишим учун турли рисола ва китобларни титкилаб маълумот йиғдим. Кечга яқин уйга қайтганимда, Нурмат амакини яна дарвозам олдида учратдим. У худди эрталабкидек юпун кийиниб олиб, қўлини мушт қилганча тинмай дарвозамни тақиллатарди.
−Э, уйдамасмидингиз?- деди мени кўриб ва ёнимга келди.
−Кутубхонага кетгандим,- дедим унга қўлимдаги китобларни кўрсатиб
−Бугун театрга бордим,- деди у китобларга аҳамият бермай.- Ишга қайтишимни директор билан маслаҳатлашгани. Хонасининг олдида уни роса кутдим. Лекин келмади. Эртага яна бораман. Унга ишга қайтишимни айтаман. Ишга қайтиб, қирол Лирни ўйнайман.
Эртасига унинг уйи олдидан ўтаётганимда, уйнинг кўча томонга қараган деразалари шарақ этиб очилиб, деразанинг олдида у пайдо бўлди.
−Қўшни,- деди менга қўлларини силкитиб бақираркан.- Театрга бориб директорга учрадим. У келди. Мақсадимни унга айтгандим, мени диққат билан эшитди. Қайтишимга ижобий қаради. Фақат бу иш бир оз кечиктирилади шекилли, чунки театрда ҳозир бўш жой йўқ экан. Бўш жой бўлиши билан менга телефон орқали хабар беришаркан.
Кейинги уч кун мобайнида Нурмат амаки бошқа олдимга чиқмади. Фақат учинчи куни ўтибгина чиқди. У ғоятда асабий кўринарди.
−Ярамаслар, ярамаслар,- такрорларди бетиним.
У доимгидек печнинг олдига бориб ўтирди. Кўринишидан ким биландир жанжаллашганга ўхшарди.
−Қизларим келишганди,- деди табиатига хос бўлмаган ғазаб билан.- Театрга қайтишимни айтгандим, улар бу фикримни маъқуллашмади. Кексайдингиз, ишлай олмайсиз, дейишди. Кексайибман, ишлай олмас эканман. Бундан чиқди қирол Лирни ҳам ўйнай олмас эканман-да. Йўқ, бунақаси кетмайди. Ҳозир уни айни ўйнайдиган пайтим. Ёшим хам тўғри келади. Қирол Лир етмиш ёш атрофида бўлган.
У ўрнидан сапчиб оёққа туриб, қўлларини орқасига қилиб олганича хонада бемақсад у ёқдан бу ёққа юра бошлади.
−Ахир сиз кўрдингиз, тўғрими?- деди баногоҳ қаршимда тўхтаб. – Қирол Лирни ўйнай олишимни, унинг аҳволини, руҳиятини чуқур ўрганганимни ўз кўзларингиз билан кўрдингиз.Унинг монологини таъсирли қилиб ўқиганимни қулоқларингиз билан эшитдингиз. Улар эса кўришгани йўқ, эшитишгани ҳам йўқ. Шунга бемаза гапларни гапириб дилимни хуфтон қилишяпти.
Мен қилаётган ишимдан бошимни кўтариб унга юзландим. Марио Бенедеттининг портретига чизгиларим ҳам бир чеккада қолиб кетди. Бу илмий ишимнинг бир қисми эди. Нурмат амакини ҳануз асабий ҳолдалигини кўргач, қўлим ишга бормади. Бу орада хонанинг бир бурчидаги электр чойнакдаги сув варақлаб қайнади. Ўрнимдан туриб чой дамладим.
−Шу тобда чой қон босимимни кўтариб юборади,- деди Нурмат амаки унга чой узатгандим, ичгиси келмай пиёлани токчага қўйиб.
Мен ўзимга қуйган чойни охиригача ичдим-да:
−Амаки, балки қизларингиз ҳақ гапни айтишаётгандир,- дедим пиёланинг тагида қолган шамаларга маъносиз тикилиб.
Нурмат амаки шунда менга маҳзунлик билан қаради.
−Улар ҳеч нимани билишмайди.
Бу ерда мен ижарада турардим. Институтда ишлаш билан бирга илмий ишни ёзиш кўп вақтимни олгани учун қишлоққа, ота-онамнинг олдига бориб уларни йўқлаб туришим баъзида чўзилиб кетарди. Шу кунларда институт кафедрасидаги ишимдан таътилга чиққаним боис эндиликда уларни йўқлаб келишга менда етарлича фурсат юзага келганди.
−Эртага қишлоққа кетяпман,- дедим Нурмат амакига у бир оз ҳовуридан тушганини сезгач.- Ота-онамни кўриб келгани. Икки-уч кунга. Балки бир ҳафтагадир.
У яхши дегандек бошини қимирлатиб қўйди.
−Унгача менгаям театрдан қўнғироқ қилиб қолишади.
Қишлоқда икки хафта қолиб кетдим. Январнинг совуқ об-ҳавоси у ерда янаям билинди. Шунинг учун ташқарига чиқмай, хонамнинг ичига қамалиб олиб илмий ишимни давом эттирдим. Хатто ана шундай зерикарли кунларнинг бирида Бенедеттининг битта ҳикоясини қизиқишда ўзбек тилига ўгирдим. Шаҳарга қайтадиган кунимдан бир кун олдин гупиллаб қор ёғди. Тизза бўйи қор. Йўллар сирпанчиқ бўлиб пиёда юришдан ташқари машинада юриш ҳам қийинлашиб кетди. Паст тезликда юргани учун спидометри ишлаб-ишламаётгандек тасаввур уйғотган таксида бир амаллаб шаҳаргача келиб олдим. Уйим олдида ундан тушганимда, негадир Нурмат амакининг уйи олдида турган “тез ёрдам” машинасига кўзим тушди. Унинг ичидаги ҳайдовчи машина ролига қунишиб олганча қимир этмасди. Бир оз ўтиб, уйнинг ичидан қўлига тиббиёт анжомлари солинадиган темир жомадон кўтариб олган фельдшер йигит чиқди ва унинг олди ўриндиғига ўтирди. Машина жойидан секин қўзғалиб юриб кетди.
Такси ҳайдовчиси билан хисоб-китоб қилгач, уйимга кирмай тўғри Нурмат амакининг уйи томон юрдим. Кирсам эшик олдида унинг катта қизи Зарифа қудуқдан сув оляпти. Мени кўриб саломлашди. Ундан хол-аҳвол сўраб, ичкарига кирдим. Хонанинг ичида Нурмат амаки кўзларини шифтга тикканча каравотда ётар, унинг боши оппоқ бинт билан ўраб ташланганди.
−Кеча ўлгудек ичган эканлар. Қорда сирпаниб кетибдилар,- деди ортимдан ичкарига кирган Зарифа.- Орқа миялари шикастланибди.
Мен нарсаларимни четроққа қўйиб, секин каравотнинг олдига бордим ва у ерда турган стулга чўккаладим.
−Театрдан ҳали қўнғироқ қилишмади,- деди Нурмат амаки мени кўргач.
Орага бир зум сукунат оралади. Мен бу вақтда хонага кўз ташладим. Хонада шу шалдироқ каравот билан эски стулдан ташқари ичига ўт қаланмаган печь, йигирмага яқин китобдан иборат эшиги қийшайиб ётган шкаф бор эди. Бундан ташқари парда тортилмаган дераза токчасида эски телефон аппарати турар, унинг ёнида бўм-бўш вино шишаси билан бир уюм қоғоз ҳамда икки-учта ишлатилган шприцлар ҳар тарафга сочилиб, тартибсиз ҳолда ётарди. Хонанинг ичи ниҳоятда совуқ эди.
−Қўшни,- деди Нурмат амаки ҳовлидан ўтин олиб келиб, уларни ёқиш учун печнинг ичига жойлаётганимда безовталаниб.- Телефон аппаратини бир қаранг-чи, сими жойидамикин, узилиб кетмадимикин?
−Сими узилмаган, жойида,- дедим қўлимдаги гугуртни чақиб ёндиришдан олдин телефон аппарати турган томонга бир қараб қўйиб.
−Узилмаган бўлса яхши,- деди у жавобимдан қониқиш ҳосил қилгач.- Қўнғироқ қилишса жиринглайди.
Кўп ўтмай ўтинлар қасир-қусир овоз чиқариб, печь гуриллаб ёнишга тушди. Хонанинг ичида иссиқнинг тафти бир мунча билинди. Мўридан чиқаётган тутунни кўрди шекилли, ҳовлида иш қилиб юрган Зарифа ичкарига кириб совуқ қотган қўлларини печга тутиб иситди.
−Кекса қиролнинг ҳамма гаплари ва монологларини ёдладим,- деди Нурмат амаки қизи исиниб бўлиб, ҳовлига чиқиб кетгач.
У сирпаниб йиқилиши оқибатида лат еган бошини қимирлата олмай қолганди. Шу боис гапирганида фақат кўзларини мен томонга бурарди.
−Бироқ театрдан қўнғироқ қилишмаяпти. Ҳар куни кутаман. Қўнғироқдан дарак йўқ.
Ҳали фельдшер йигит унга оғриқ қолдирувчи укол қилганида, унинг таркибига ухлатадиган доридан ҳам қўшган чоғи, Нурмат амаки сал ўтиб ухлаб қолди. Кичик қизи Замира келганида ухлаб ётарди. Замира хонага кириши билан тўғри токча томон юрди ва у ерда сочилиб ётган қоғозларни қўлига олиб, майда-майда қилиб йиртиб ташлади. Бу ишни якунлагач, келиб отаси ётган каравотнинг четига ўтирди.
−Қайсарлик қилмай касалхонага ётасиз,-деди Нурмат амаки уйғонгач, унга яқин келиб.
Нурмат амаки гўё ҳеч нимага тушунмагандек бир унга, бир хонага чойнак кўтариб кирган катта қизига пича анграйиб қараб қолди.
−Касалхонага ётмайман. Менга ҳадемай театрдан қўнғироқ қилишади.
Унинг гапини эшитиб қизлари бирин-кетин бошларини чангаллашди.
−Қўнғироқ қилишмайди,- деди Замира оғир уҳ тортиб.- Биласизми нега? Чунки уларга сиз керак эмассиз. У ерда қирол Лирнинг ролини ўйнайдиган ўнлаб актёрлар бор. Ҳаммаси бир-биридан истеъдодли. Улар турганида сизга бу ролни топширишмайди. Худди шундай. Ишлаб юрган пайтингизда топширишмаган, ҳозир топширишармиди?
−Синглим тўғри гапни айтяпти, - деди катта қизи Зарифа остонада турганича.- Қирол Лирни ўйнашни бир умр орзу қилиб яшадингиз. Ёшлигингиз ва умрингизни катта қисми шу орзу ортидан ўтиб кетди. Аммо, насиб қилмаган экан. Энди кексайдингиз. Энди бу орзу ортидан чопиб юрадиган ёшда эмассиз.
Нурмат амаки бор кучи билан тўшагининг четини ғижимлади-да, оғир-оғир нафас олди.
−Хонадан чиқиб кетинглар. Икковинг ҳам.
Улар чиқиб кетишгач, эшикдан кўзини узмай бир неча дақиқа гапирмай ётди. Кейин ўзига ўзи гапирдими ё менгами – тўғриси, буни ажрата олмадим.
−Умрим орзум ортидан эмас, аслида уларнинг ортидан ўтиб кетди. Театрга ҳамма эрталаб озода кийимда ва тараниб-нетиб келса, мен эгнимда оҳори бузилган кийимлар билан соч-соқолимга ҳафталаб устара тегмаган ҳолда келардим, чунки ўзимга қараш учун менда фурсат бўлмасди. Хотиним касалманд бўлгани учун қизларимнинг кундалик ташвишлари менинг бўйнимда эди. Уларга қарардим, ювинтирардим, овқатлантирардим, боғчага ва мактабга олиб борардим, бирга дарсларини тайёрлардим, касал бўлишса бир неча кун касалхонада олиб ётардим. Шу сабабдан театрда ўзим ҳоҳлагандек ишлай олмадим. Истеъдод менда ҳам бор эди. Фақат кўп вақтим қизларимга қараш билан ўтарди. Бунинг натижасида театрда бирорта спектакль қўйиладиган бўлса режиссёрлардан кўп танбеҳ эшитардим, боиси менга топширилган ролларни маромига етказиб ижро этиш тугул ундаги персонажларнинг гаплари ва монологларини ҳам тузукроқ ёд ола билмасдим. Бошқалар каби ўз устимда деярли ишламасдим, китоб ўқимасдим, нутқимни ривожлантирмасдим. Хаёлим йигирма тўрт соат қизларимда бўларди.
Кейинчалик бора-бора менга роль ҳам топширмай қўйишди. Ҳамма режиссёрларнинг назарида истеъдодсиз, ролга маъсулият билан ёндошмайдиган актёр бўлиб қолдим ва кўпинча спекталларга роллар тақсимланаётганида мени четлаб ўтадиган бўлишди. Мен керак бўлса, ойлаб роль ўйнамасдим. Айрим ҳолларда, тасодифан роль топширишарди. Бироқ, бу роллар ўртамиёна спектакллардаги аҳамияти йўқ, майда эпизодик роллар бўлар ва менинг ролим баъзида иккита ёки учта жумлани айтишнигина ўз ичига оларди, холос...
Нурмат амаки токчада турган телефон томон маъюс нигоҳ ташлаганча жим қолди. Унинг кўзларида кутилмаганда ёш қалқиб, яноғигача оқиб тушди.
−Умрим асло орзум ортидан ўтмади,- деди бир маҳал кўзларини юмаркан.
Печдаги ўтинлар ёниб улгурганга ўхшади, чунки печь турган ердан елкамга урилаётган иссиқнинг тафти анча камайди. Ташқарига чиқиб, яна бир даста ўтин олиб келдим. Уларни печнинг ичига солаётганимда, эшик очилиб остонада эрталабки фельдшер йигит пайдо бўлди.
−Хали касалхонага олиб кетмоқчи бўлдик,- деди у ортидан хонага кирган Замирага айб мендамас қабилида.- Ўзлари унамадилар.
−Одам кексайганида шунақа инжиқ бўлиб қолади,- деди Замира отаси ётган томонга ҳижолат аралаш кўз югуртириб.
Нурмат амакини икки киши замбилга авайлаб ётқизишди ва тезда касалхонага олиб кетишди. У айтарли қаршилик кўрсатмади. Кўзлариниям очмади.
Хонада бир муддат ўзим ёлғиз қолгач, деразанинг олдига бордим. Унинг токчасида қирол Лирнинг монологи ва сўзлари битилган қоғозлар майдаланган ҳолда, айримлари вино шишаси ва шприцларнинг атрофида, айримлари эса телефон аппаратининг рақамларини беркитганча сочилиб ётарди.
−Хонани бир оз шамоллатиб, тозалаб олсам дегандим.
Остонада турган Зарифани кўриб хонани бўшатиш учун йўлакка чиқдим. Йўлакда бир оз деворни ушлаб ўйчан турдим. Шунда ичкаридан телефоннинг жиринглагани эшитилди. Бир оз ўтиб гўшакни кўтарган Зарифанинг овози эшитилди.
−Касалхонага жойлаштирдингми? Мен хонани шамоллатяпман, деворларигача ҳидланиб кетибди.
2019 йил, Октябрь
Шерзод Ортиқов
*Sherzod Artikov nació en 1985 en la ciudad de Marghilan, Uzbekistan. Se graduó del Instituto Politécnico de Ferghana en el año 2005. Sus trabajos son publicados de manera recurrente en la prensa nacional. Su primer libro de narrativa “Sinfonía de Otoño” fue publicado en el 2020.
Fue uno de los ganadores del premio nacional de literatura “Mi Perla Regional” en la categoría prosa. Publicó en revistas electrónicas de Rusia y Ucrania como “Camerton”, “Topos” y “Autográfo”. Así mismo, sus historias han sido publicadas en revistas y páginas electrónicas de Kazajastan, USA, Serbia, Montenegro, Turquía, Bangladesh, Pakistan, Egipto, Eslovenia, Alemania, Grecia, China, Perú, Arabia Saudita, México, Argentina, España, Italia, Bolivia, Costa Rica, Rumania y la India.
No hay comentarios:
Publicar un comentario